Варіант типології двотисячників

Про існування двотисячників говорять уже віддавна, проте – жодних намагань проаналізувати це літературне покоління з точки зору типології, систематики тощо – не виникало.

Двотисячники – це найновіше покоління українських поетів (про прозаїків в такому значенні говорять значно рідше), які почали писати, або стали відомими (за цією ознакою до 2000-ків відносять О. Степаненко та О. Сливинського) після 2000-го року. Вперше про існування феномену двотисячників почали говорити 2002 року в середовищі мистецьких організацій «Неабищо» (Житомир) та «Орфей» (Суми) – принаймні, так стверджували на зустрічі із студентами філфаку КНУ ім. Т. Шевченка Ілля Стронговський та Олег Романенко.

Найширшим зібранням творів поетів-двотисячників є антологія «Дві Тонни», упорядкована згадуваним О. Романенком та Б. Горобчуком. Вона, а також окремі книги, виступи та публікації двотисячників і приводять до думки, що цей феномен – значно складніший і ширший, аніж прийнято про це говорити, і по-своєму серйозніший, аніж поетичні феномени попередніх поколінь.

Так, типологія письма двотисячників – дуже широка і має чимало напрямків. Осердям, найпомітнішими фігурами покоління є дві значні групи, які утворилися в різний час. Перша – це автори «Цілодобово!» (Б. Горобчук, П. Коробчук і О. Коцарев) та Д. Лазуткін (про чотирьох авторів як групу є багато підстав говорити, оскільки вони мали багато виступів у твкому складі, в тому числі й у МБФ (даруйте, значення абревіатури мені не відоме) «Смолоскипі» — вечір «Міцна Чоловіча Поезія»). Друга – це авторки, що фігурують під назвою «Вісім поеток», але не всі з них, а саме – Ірина Шувалова, Лора Радченко, Альбіна Позднякова та (дещо осторонь) Оксана Васьків. Ці дві групи водночас – досить відомі, виступають на різноманітних фестивалях і широко представлені зібрками та антологіями (це – передовсім про першу групу), але і разом з тим – є заслужено відомими. Перша (умовно чоловіча) група – різні автори, але водночас – і подібні загалом тематикою, стилем, духом творів; всі четверо пишуть як верлібром, так і римою, всі по-своєму майстерні, оригінальні і глибокі. Друга – умовно жіноча – група – авторки, поезія яких є дуже подібною між собою (на відміну від експериментів попередньої групи ці дівчата практично не експериментують з формою), це передовсім – майстерно заримовані і ритмізовані образні вірші, які корінням сягають до поезії Бродського і послідовників, але і написані на українському ґрунті. Ці дві групи складають основний кістяк, центральну вісь покоління, є його мейнстрімом і прикладом для багатьох молодих авторів.
Наступним є коло авторів, які якщо і менш відомі, аніж названі, то загалом – мало чим принципово відрізняються від них. Це – решта авторок «Вісьми поеток», це – більшість авторів «Західного фронту», та й загалом – більшість представників «Двох Тон». Проте є між ними і суттєві відмінності. Якщо такі поети як Олег Романенко, Я. Ґадзінський, Катерина Бабкіна, Вікторія Черняхівська, Таня-Марія Литвинюк, Карина Тумаєва або Микола Шпаковський в однаковій мірі прагнуть і собі до мейнстріму, проте з різних причин (недостатньої активності, стилістичних розбіжностей тощо) є радше «супровідними» авторами, то такі автори як Андрій Любка чи Владислав Волочай прагнуть до іншого мейнстріму – їх творчість є калькуванням поезії Андруховича (Любка) і Жадана (Любка, Волочай).

Разом з тим, є зрілі і майстерні автори, які принципово, або ж несвідомо дистанціюються від мейнстріму, попри те, що їх поезія є чи не кращою, аніж вірші вже згаданих авторів. Поетика цих авторів – різноманітна, але здебільшого їх вірші герметичні, складні і поліфонічні. Це передовсім: О. Сливинський, Ю. Стахівська, А. Антонюк, С. Сітало, О. Степаненко та інші. До цих авторів за інших обставин можна було би віднести і Б. Горобчука, П. Коробчука та О. Коцарева, інші книжки яких є менш мейнстрімними, ніж «Цілодобово!» Автори-дистанціянти, окрім останніх трьох, є своєрідною альтернативою мейнстрімним, але по суті їх принципова відмінність лише в тому, що вони менш «розкручені».

І, нарешті, є грума авторів, яких складно віднести до попередніх. Вона так само дуже різна. Це перш за все: «квазіпоетичні поети» А. Полєжака (поет, для якого коньюнктура, знаменитість є вищими цінностями, ніж творчість чи естетика), В. Крюґер (автор, для якого інтелектуальний епатаж є самоцінністю, а потичність – на другому місці), А. Кукула (поет, для якого власна поезія, швидше за все – є супровідною організаторським потугам). Також це автори-традиціоналісти, які – на відміну від переважної більшості двотисячників, обстоюють традиційно-рустикальні цінності з невеликим домішком модерну, їх поезія подібна до поезії авторів української «тихої лірики» (Л. Талалай), це – Т. Винник та А. Багряна. До цієї ж умовної групи варто віднести і нових, молодих авторів, про поезію і місце в дискурсі яких іще важко щось казати напевне, але які уже є помітними. Саме серед них – багато авторів сайтів «Рожевий Слоник», "ГАК", "Літклуб" тощо.
 

(с) В. Власенко